Козак Семен Котляревський: партизан, воїн УНР та автор спогадів

Семен Котляревський, уродженець Слов’янська, чия біографія охоплює участь у визвольних змаганнях початку XX століття, відомий як партизан Святогірських лісів, воїн на бронепотязі та автор рукопису спогадів про рідне місто. Повідомлення про його життя оприлюднено у фейсбук-спільноті “Визвольні змагання”, проливаючи світло на важливу історичну постать.

Народжений у Слов’янську, Котляревський отримав освіту у царських школах, де інформація про Україну була відсутньою. Попри це, у місті діяв таємний гурток при театрі, де молодь під керівництвом диригента і режисера Івана Шевченка вивчала твори Кобзаря, народні пісні та перекази. Після революції цей гурток отримав назву імені Тараса Шевченка.

Повернувшись із фронтів Першої світової війни, Семен Котляревський знайшов батьків убитими загоном «контингентщиків». Ця трагедія спонукала його приєднатися до Першого кінного полку «Вільного Козацтва» отамана Павла Черниці, який формувався на цегельних заводах Слов’янська.

У складі полку Котляревський очолив контррозвідувальну чоту, що складалася з цивільних чоловіків і жінок. Їхньою тактикою була інфільтрація та знищення ворога зсередини, що призвело до ослаблення терору та зменшення чисельності місцевої міліції та червоних загонів.

Штаб полкової контррозвідки розміщувався у Святогірських лісах, де також діяло партизанське угруповання з 300 бійців. Згодом це угруповання увійшло до складу полку, довівши його загальну чисельність до 800 шабель. На Різдво 1918 року полк отримав наказ вирушити до Павлограду для охорони гарнізону.

Для цієї місії Котляревський особисто організував броньований поїзд, оснащений кулеметами та 76-міліметровою гарматою. Після того, як полк зазнав втрат понад сто людей, його було відведено на поповнення до Єлисаветграду. Позиції передали 3-му Гайдамацькому полку Запорозької дивізії Петра Болбочана.

У подальшому Котляревський продовжував боротьбу, воюючи у партизанських загонах поблизу Херсона та Олешок. Він служив у 2-му кінному Чорноморському полку та Курені смерті імені Кошового Івана Сірка, сформованому в Умані. Також, за довоєнним фахом, він працював машиністом бронепотягів «Вільна Україна» та «Хортиця».

Наприкінці 1919 року Семен Котляревський приєднався до 4-ї Київської дивізії Армії УНР, взявши участь у Першому та Другому Зимових походах. За свої заслуги він був удостоєний звання лицаря Залізного Хреста під номером 1957.

Після інтернування у польських таборах, спочатку у Вадовицях біля Кракова, а потім в Олександрові-Куявському, Котляревський оселився у Торуні. Там він одружився, і у нього народилися діти. Пізніше його шлях проляг до Німеччини, а у 1951 році — до Канади, де він мав власний дім і активно долучався до українського ветеранського руху.

Семен Котляревський помер 17 лютого 1979 року і похований разом зі своєю дружиною на цвинтарі міста Аврора, розташованого за 40 кілометрів на північ від Торонто. Він залишив по собі рукопис спогадів про Слов’янськ обсягом понад 40 сторінок, який досі залишається неопублікованим.