Від Добропілля до Дрогобича: історія нової ініціативи Мар’яни Козлової

Мар’яна Козлова, колишня мешканка Добропілля, Донецької області, після вимушеної евакуації до Польщі та Італії, успішно побудувала нове життя у Дрогобичі. Вона заснувала дитячий розвивальний центр та продовжила навчання, демонструючи стійкість та здатність віднайти опору навіть після втрати дому. Ця історія розпочалася з перших днів повномасштабного вторгнення.

До початку повномасштабної війни, пані Козлова була відомою фігурою у рідному місті. Вона керувала дитячим розважальним комплексом “Cool Jump” з великою батутною ареною, активно долучалася до громадської діяльності як членкиня організації “Твори Добропілля” та за фахом є практичним психологом. Своїм найважливішим покликанням вона називає материнство, виховуючи двох донечок.

З початком повномасштабного вторгнення, Мар’яна, як психолог громадської організації, надавала допомогу родинам і дітям, що прибували до Добропілля.

“У перші дні ми допомагали речами, допомагали їжею тим діткам, які приїжджали в Добропілля. Була в мене така розмова з дітьми, яких привіз автобус. Я спілкуюся і кажу: “А де їх батьки? Треба згоду підписати”. Вони з Волновахи, це був автобус, я пам’ятаю, і батьків кажуть немає: їх або забрали в полон або розстріляли”. Більше мені нічого не треба було говорити…”

Рішення про евакуацію було прийняте після наполягань чоловіка, який акцентував на безпеці дітей. Він говорив:

“Ну, будь ласка, матуся, виїжджай. Я виїхати не можу, бери діток і виїжджай в більш безпечне місце”. Потім почав вже мені погрожувати, казати: “Слухай, ну що ти за мама, бери дітей і давай – безпека насамперед”

Наступного дня, маючи лише одну валізу та двох донечок, Мар’яна виїхала з Добропілля евакуаційним потягом до Польщі. Вона розраховувала на короткострокову поїздку:

“Максимум давала собі два місяці. Ми виїхали евакуаційним потягом до Польщі”

. Проте, після двох місяців перебування у Польщі, родина переїхала до Італії, де провела вісім місяців.

Перебуваючи за кордоном, Мар’яна активно підтримувала Україну.

“В Італії дуже хотіло хотілося додому. І всі думки мої були з Україною. В Італії ми почали допомагати, пекли кекси українські, прикрашали жовто-блакитними стрічками і так збирали гроші на ЗСУ. Коли вже стало питання, що діти мають там йти обов’язково до школи, до садочка, я вирішила повертатися в Україну. Тут лишився чоловік, я виїхала сама з дітьми”

Повертаючись в Україну, жінка обрала Дрогобич на Львівщині, щоб бути ближче до свого батька, вважаючи цей регіон безпечнішим. У Дрогобичі діти швидко адаптувалися до нових освітніх закладів. Молодша донька Міланка закінчила садочок і пішла до школи, а старша Дашуля продовжила навчання у п’ятому класі, завершивши початкову школу, чотири класи, в Донецькій області.

Хоча пані Козлова сумує за рідним Добропіллям, з яким пов’язане її щасливе дитинство та дитинство її дітей, вона розуміє, що повернення поки неможливе. Зі стриманими сльозами вона зізнається, що єдина річ, яку вона взяла з собою з рідного міста, – це її кавомашинка.

Попри скептицизм знайомих щодо можливостей у Дрогобичі, Мар’яна вирішила сама створювати зміни. Вона активно налагоджувала нові зв’язки та шукала однодумців. Вже через декілька місяців пані Козлова реалізувала свою ідею, відкривши дитячий розвивальний центр.

“Я відкрила дитячий розвивальний центр і він більш був орієнтований на діток п’яти-шести-семи рочків. Це була і підготовка до школи, курс читайлик. Діти приходили на заняття з малювання. Пізніше ми розширили цільову аудиторію й тепер залучаємо підлітків на заняття”

Паралельно з розвитком власної справи, Мар’яна продовжує навчання у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка, здобуваючи ступінь магістра.

Щодо інтеграції у нову громаду, Мар’яна Козлова переконана, що активна позиція є ключовою. Вона підкреслює необхідність заявляти про себе, розповідати про свої цінності та діяльність, щоб знайти однодумців. Жінка також зазначає культурні відмінності: Дрогобицька громада на Львівщині є більш релігійною, про що свідчить відвідування її дитиною катехизму щочетверга у школі, чого не було в Донецькій області.

Це впливає і на її особисті звички, наприклад, донька привчає її до молитви перед сном та інших речей, яких раніше в їхній родині не дотримувалися. Вона підкреслює, що її робота у сфері культури та життя в новій громаді змінюють її саму, збагачуючи знаннями українських пісень та традицій.

Мар’яна Козлова переконана, що ставлення людини до нового середовища визначає її успіх.

“Якщо ти приїхала налаштована, що все погано, все буде погано: роботи не буде, в школі буде булінг. І взагалі, якщо сидіти дома, закрившись, то який буде результат?”

На її думку, відкритість до спілкування, готовність комунікувати та налагоджувати зв’язки, а також усвідомлене рішення будувати життя заново є фундаментальними. Вона звертається до жінок зі сходу України:

“нікого не засуджує — це особистий вибір кожної. Проте, якщо є можливість і якщо йдеться про безпеку дітей, вона радить виїжджати у більш безпечні регіони, щоб мати змогу спати спокійно ночами”