Краматорчани пишуть про війну…
Краматорськ | 11:00, 24.02.2023
Поделиться
Поделиться в
Копировать ссылку
24 лютого 2022 року розпочалася війна. Вона торкнулася кожної української родини.
Краматорчани поділилися думками про війну у соцмережі «Фейсбук». Пропонуємо дізнатися, що пишуть мешканці міста і які почуття переживають.
Ірина Гнезділова: «Я дозволяю собі жити»
«Читаю пости про те, що минулого року в цей день я мала, я збиралася, збирався…
Згадала ….Минулий рік у відрядженні в моїй дорожній валізі лежала жовта сукня, бо ввечері мав бути похід в ресторан. Сукня ще довго лежала у валізі…Той похід в ресторан, звісно, так і не стався
Сьогодні був вихід жовтої сукні! Саме в ній я вела захід про силу жіночих архетипів, а потім в ній же сходила в кафе зі своїм сином. Гештальт закрито!
За цей рік, як ніколи раніше, я систематичніше роблю косметичні процедури, частіше п’ю на ніч кефір, ретельніше планую свій календар і багато працюю. Я не пропускаю можливості просто побути поруч з тими, кого люблю.
Я дозволяю собі плакати і проживати печаль за тими, кого вже не повернути….
Я дозволяю собі жити».
Ольга Сибель: «День, коли почалася війна…»
«23 лютого 2022 року. Київ. Останнє фото у мирній Україні. Увечері поїзд додому. О п’ятій ранку вагонами біжить провідник, поїзд стоїть, зник зв’язок, приходить розуміння, що відбувається щось погане. Уривками з’являється зв’язок, новини про вибухи та повідомлення від вчителя, до школи сьогодні не приходити. Додзвонитися додому не можу. Із запізненням приїжджаю до Слов’янська. Всюди хаос, в АТБ гребуть усе, черги на вулицю, біля банкоматів величезне скупчення людей. Намагаюся викликати таксі, але скрізь відбивають. А всередині розходиться неприємний липкий страх… День, коли почалася війна…».
Ірина Пилипенко: «мені насправді було страшно»
«Сьогодні прочитала в стрічці від незнайомої людини, що вона цей рік робить те, дочого все життя її готували батьків й вчителі. І позаздрила.Бо мене також готували, і я себе готувала, і попри все мені хотілось думати, що я можу.
Але виявилось, не дарма я писала у шкільному творі, що краще не знати, герой ти чи зрадник, не мати таких обставин у житті, щоб відповісти.
Та мені такі обставини не те що постукали, а вибухнули у двері, у державні кордони, в серця людей моєї країни. І я…Поїхала.
Мене здуло з Краматорська після першого прильоту, і зі Львова після другого.
Я не змогла бути воїном, дружиною воїна, волонтеркою, громадянкою, психологом. Із всіх своїх проявів я вибрала чомусь материнство, хоча до цього не була помічена в материнській відданості, і мої діти потрапляли на друге місто після роботи рочків так після трьох. А тут прям яжмати. Мабуть, я виправдовуюсь так сама собі, бо це ж мені насправді було страшно. Дуже страшно. І єдине що я могла, це хапати своє кошеня і бігти.
І ще. Ніколи мене сильно не цікавила думка людей про мене, я сама собі прокурор, але деяких — ну дуже. Саме ці люди мене не зрозуміли і не підтримали. Я знаю, чому. Тому що і я б таке теж не зрозуміла і не підтримала. Тому що вони впорались зі своїми страхами, а я -ні. Я не виправдала своїх власних сподівань. Ілюзії, що я мала до своїх 42 років виявились бульбашкою.
І я не пишу це для того, щоб мені сказали, що я нормальна чи молодець і про користь яку я приношу. Це зовсім не потрібно, будь ласка.
Я не розумію як далі з цим жити, з цим новим уявленням про себе, яке мені не подобається. Це те що я втратила на цій війні, уяву про те хто я є. Не ті книжки я читала, виявилось».
Артем Гетман: «…уже целый год»
Год…уже целый год. …бессонница, растерянность, поток новостей, обращение @уйла, ракеты, страх, первая эвакуация, обстрел центра Изюма, обстрелы искандерами Краматорска и окресностей, Мариуполь, вторая эвакуация, третья эвакуация, обстрел Краматорского ЖД вокзала, растерянность, потеря Мариуполя, подход врага к Лиману и Богородичному, оборона Северодонецка, потеря Святогорска, потеря Северодонецка, бессилие, Долина, подход к Славянску, страх, Северский Донец, Харьковская операция, НАДЕЖДА, гордость, радость, возвращение, Херсонская операция, радость, распутица, обстрелы, с300, рутина, ОБОРОНА БАХМУТА, аппатия, шанс на новую жизнь, тяжесть выбора, восстановление связей и снова НАДЕЖДА.а еще:
-ощущение свой ненужности среди одних
-неожиданное раскрытие для меня других
-невероятные новые знакомства
На фото я, сидящий в автомобильной яме в феврале, под одеялом (потому что почти на улице)».
Мария Руденко: «Не бросайте родную страну!»
«365-ое февраля лютой войны на пути к миру. 365 дней от сообщения дочери ранним утром из Харькова «Мам, бомбят! Мне страшно…» до «Всё выдержим, мы сильные!»
Я не буду писать о войне. Хочу о мире и о любви. 365 дней назад, на холодном полу в метро, одной очень красивой, но растерянной девочке, тогда ещё просто друг по общежитию, сказал важные, сильные слова: «Я тебя тут одну не брошу!» И в результате в 366-ой день второго месяца нескончаемого года, они вступают вместе- влюблённые в друг друга и верящие в свою страну!
Не хочу писать о войне. Хочу о надежде…Даже в самой непроглядной тьме, всегда можно найти щёлочку света.
Не хочу писать о войне…
Держитесь, дорогие! У захватчиков о наш несгибаемый народ «хотелки» поломаются! Не бросайте родную страну!».
Стилістика та орфографія авторів збережена.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
Сообщить об опечатке
Текст, который будет отправлен нашим редакторам: