Артем з Донецька: історія втрати дому та пошуку себе у Дніпрі

18-річний Артем з Донецька, чиє дитинство перервала війна, поділився своєю історією вимушеного переселення та складного шляху до адаптації у новому місті. Хлопець, що мусив подорослішати значно раніше, розповів про втрату дому, життя під обстрілами та відчуття відчуженості після евакуації до Дніпра.

Артем згадує, що його мирне дитинство фактично завершилося, коли він пішов у перший клас – у цей час ракета влучила в його школу. Після інциденту дітей перевели навчатися до дитячого садка поруч. З того часу, за його словами, підвали, сирість та постійний страх стали невід’ємною частиною щоденності.

Хлопець, який з дитинства має алергію, часто страждав від труднощів з диханням через пил і плісняву, що лише погіршувало його стан у підвальних приміщеннях. У його пам’яті закарбувалися недитячі спогади: як він з другом на світанку збирав уламки снарядів і патрони, а вночі спускався в погріб, що згодом стало звичкою.

Після руйнування їхнього будинку, родина Артема тимчасово мешкала в іншій школі, де він продовжив навчання. Він не пам’ятає точної дати, коли обстріли стихли, але місто поступово поверталося до звичного ритму життя, і здавалося, що найгірші часи залишилися позаду.

Однак у 2022 році ситуація знову кардинально змінилася. Той ранок Артем спершу не сприйняв серйозно, радіючи нагоді довше поспати, але дуже швидко стало зрозуміло, що цього разу все інакше. Обстріли посилювалися, вибухи ставали ближчими, і страх повернувся з новою силою.

Рішення про виїзд прийшло не одразу, проте згодом стало очевидно – залишатися більше неможливо. За словами Артема, вони втратили все – це стосується не лише будинку, а й самого відчуття дому. Після однієї з наймасштабніших атак родина ухвалила рішення про евакуацію.

Збираючи вцілілі речі, хлопець відчував суміш страху, суму, несправедливості та водночас полегшення. Жити в Донецьку, за його словами, вже не було сил. Дніпро зустрів його непросто: Артем згадує, що одразу відчував на собі погляди через старий і зношений одяг, адже речей було обмаль.

Перші два місяці він майже не виходив з дому, а його світ обмежився екраном телефону. Він не знав міста, не орієнтувався в ньому і не відчував себе своїм. Житло, де вони оселилися, було холодним, схожим на дачу, що призводило до частих хвороб. Проте, найважчим, за його словами, було відчуття, що ти чужий.

Артему було складно повірити, що колись життя нормалізується, з’являться друзі та звичайне навчання. З часом стало легше, особливо після приїзду його друга до Дніпра, що допомогло йому відчути, що він не один. Це дало йому сили не здаватися. Проте, навіть зараз, через три роки, Артем чесно зізнається: це місто так і не стало для нього домом.

Він переконаний, що люди, які були змушені покинути свої міста, назавжди залишають там частину себе. Водночас, Артем з надією дивиться у майбутнє. Він прагне досягти чогось у житті, знайти своє місце під сонцем і найбільше бажає, щоб його майбутнє ніколи не було схоже на його минуле.

Матеріал підготовлено Даною Кожемʼякою, 4 курс, спеціальність: журналістика, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара.