Марія Письменна: п’ять поколінь у Слов’янську, волонтерство і переїзд до Харкова

Марія Письменна прожила у рідному Слов’янську все життя, де мешкали п’ять поколінь її родини. Однак після початку повномасштабної війни вона стала волонтеркою, а у грудні 2025 року вперше наважилася виїхати з міста, переїхавши до Харкова. Там вона продовжила допомагати вразливим людям, але досі сумує за рідними вулицями та сподівається повернутися додому.

До великої війни Марія працювала агентом з нерухомості. Проте вторгнення змінило її життя: жінка почала волонтерити, займаючись евакуацією людей та доставкою гуманітарної допомоги.

Її першим волонтерським транспортом був старий «Жигуль». На ньому Марія розвозила допомогу та евакуювала людей, стикаючись не лише з небезпекою, а й з надзвичайною складністю переконання мешканців покинути свої домівки.

«Було дуже складно людям пояснювати, що треба виїжджати», — розповідає героїня.

Це стосувалося, зокрема, Святогірська, де лінія фронту наблизилася на відстань двох кілометрів. Марія приїжджала туди, намагаючись евакуювати людей та привозити необхідну гуманітарну допомогу.

«Поки я туди заїжджала, хоча б намагалася привезти гуманітарну допомогу, щоб людям було що їсти», — говорить вона.

Згодом волонтерство стало для Марії офіційною роботою. Її прийняли до благодійного фонду, де вона координувала видачу гуманітарної допомоги по всій Донецькій області. Жінка їздила до таких міст, як Покровськ, Селидове та Костянтинівка, які зазнали масштабних руйнувань від російської агресії. Зараз ця робота триває, але вже у Харківській області.

Для Марії Слов’янськ — це не просто місто, з якого вона виїхала, а місце, де прожили кілька поколінь її родини. Її сім’я настільки любила Слов’янськ, що ніколи не переїжджала звідти.

Однак у грудні 2025 року сім’я ухвалила рішення евакуюватися через наближення лінії фронту до міста. Особливо гостро це питання стояло для родини чоловіка Марії, які мешкали в Миколаївці.

Щоб показати власним прикладом, що виїзд можливий, Марія вирішила першою зробити цей крок. Вона переїхала до Харкова, вибравши його через відносну близькість до Слов’янська та, за її словами, дешевші ціни на нерухомість.

«Мені довелося зробити цей крок і показати своїм прикладом і виїхати вперше, вперше виїхати першою до міста Харкова», — згадує вона.

Навіть після власного переїзду, 23 грудня, Марія продовжувала переконувати родичів чоловіка залишити небезпечну територію. Вона телефонувала свекрусі та бабусі чоловіка в Миколаївку з проханням евакуюватися.

«Я продовжувала далі дзвонити в місто Миколаївку до своєї свекрухи, до бабусі чоловіка з проханням того, що пора виїжджати. Що я це зробила, вам є куди їхати, можемо вже знайти житло», — розповідає Марія.

Ці розмови були непростими, але зрештою родичі погодилися на виїзд у лютому. Згодом мама чоловіка Марії зізналася, що шкодує, що не зробила цього раніше.

У Харкові Марія Письменна майже одразу знайшла роботу — буквально за кілька днів. Її мама також продовжує працювати. Попри тугу за рідним містом, родина відчула спокій, якого так бракувало під час життя під постійною загрозою обстрілів.

«Ми дуже щасливі, що кожну ніч ми можемо засинати й знати, що ти завтра прокинешся. На душі стало в рази спокійніше», — зізнається жінка.

Тепер її вечори виглядають інакше: «Тепер ти лягаєш спати не о першій ночі, чекаючи на літ шахедів, а спокійно о 10:00 після роботи і готуєшся до наступного дня», — додає Марія.

Переселенка не приховує, що сумує за Слов’янськом, але не за стінами квартири. «Я, моя сім’я, ми не сумуємо за стінами квартир. Я сумую за вулицями, котрими я гуляла. Я сумую за краєвидами, котрі я бачила», — пояснює вона.

Особливо Марії бракує звичайного повсякденного життя, яке до війни здавалося буденним: походи до супермаркету чи на базар, зустрічі з друзями в кав’ярні без попередніх домовленостей.

Проте Марія розуміє, що повернення додому зараз неможливе, але надії на це не втрачає. Вона вірить, що колись знову зможе приїхати у Слов’янськ.

Розповідаючи про Слов’янськ, Марія згадує його особливі символи: «Я з міста кераміки, де ти можеш купити собі від чашки, глечика і до плитки в квартиру», — говорить вона. Також для неї це солоні озера та гора Карачун, звідки відкривається вид на Слов’янськ та Краматорськ.

Харків, попри всі переваги, поки не дає їй відчуття дому. «В мене нема відчуття в Харкові, що я як вдома, тому що інший менталітет, інші люди, інші правила», — пояснює Марія.

Водночас нове місто змогло її здивувати, наприклад, якістю комунальних послуг взимку. «Для мене було здивуванням, коли приходив зранку комунальник і прочищав якоюсь спеціальною машиною лавочки від снігу. Оце був для мене шок. В плані чистоти Харків дуже популярний в цьому плані, Слов’янськ ще не настільки», — згадує жінка.

Ще однією відмінністю є масштаб Харкова. Це велике, розтягнуте місто, де дорога до роботи може займати 15 км. У Слов’янську життя було компактнішим: з центру все необхідне було в 3 хвилинах пішки, тому автомобіль часто був непотрібним.

Марія Письменна на власному досвіді знає, що евакуація вимагає великої сміливості. Зачиняючи двері власного будинку, людина залишає звичне життя позаду і стикається з невідомістю. Цей крок вимагає великої внутрішньої сили, але він необхідний.

Жінка радить не чекати моменту, коли виїзд стане єдиним можливим рішенням без часу на підготовку. «Краще зробити це завчасно і ти отримуєш від цього більше і буде і легше це зробити», — підсумовує вона.

Для Марії евакуація стала не просто переїздом, а вирішальним кроком після життя у Слов’янську впродовж п’яти поколінь її родини. Зараз її життя пов’язане з Харківською областю, але думками вона залишається у Слов’янську — серед знайомих вулиць, краєвидів, солоних озер, гори Карачун та друзів, з якими можна було зустрітися без попередніх домовленостей. Вона продовжує вірити, що одного дня зможе знову опинитися вдома.