Поет Станіслав Малявко святкує 80-річчя: шлях крізь випробування та війни

Усередині складної долі, крізь особисті випробування та дві війни: український поет із Донеччини Станіслав Вікторович Малявко цього літа відзначає свій 80-річний ювілей. Він зумів пронести крізь десятиліття особливий поетичний погляд на світ, зберігаючи глибокий зв’язок зі своїм корінням.

Попри вимушений переїзд на Буковину через повномасштабне вторгнення, Станіслав Малявко у всій своїй творчості звертається і до рідної Харківщини, де народився, і до Донеччини, яка стала для нього рідною землею. Більше про життєвий шлях митця можна дізнатися у відео проєкту «Ми з Донеччини».

Станіслав Малявко народився у повоєнному Харкові в 1946 році. Проте важливий етап його становлення як митця пов’язаний із Донеччиною, куди родина переїхала у 1988 році. Працюючи в Миколаївці та проживаючи у Слов’янську, він сформував свій особливий поетичний світ.

Його творчість багатогранна: від пейзажної лірики до філософських роздумів про сенс життя, скороминучість часу та збереження внутрішнього світла. Особливе місце в поезії автора посідає тема втрати рідного дому, досвід вимушеного переселення та гостра реакція на трагедію сучасної війни. Навіть вірші, написані вже навесні 2026 року, закликають до збереження людяності й любові у найтемніші часи.

Напередодні ювілею поета пропонуємо добірку його віршів, які демонструють розмаїття тем, що хвилюють автора, та його нерозривний зв’язок із рідною землею.

Спогади дитинства

Зажеврів ранок, згинули негоди,
Прокинулася Лисая Гора,
З віків повз неї мчать цілющі води
Супутника старого – Оскола…

Мій рідний край, дитинства добрі згадки,
Дворічна – синьоокая краса!
У пам’яті: мов крейда, білі хатки,
Й сама, немов весни розмай-коса.

Конвалії духмяної дзвіночки,
Чарівний Тихий Єрок між дубів,
Спів солов’я у сонному садочку,
Неспішний гомін ранніх косарів.

Тривожний шепіт кленів-одинаків,
Клин журавлиний в рідній стороні
І спалахи в полях розквітлих маків,
Що, мов серця, загиблих на війні.

Красиві, щирі й працьовиті люди,
З якими легко по життю іти.
Хто жив тут, той ніколи не забуде
Твоєї неземної красоти.

Чому ж ми за морями десь шукаєм
Любові, щастя й кращого життя,
Й до рідного джерела припадаєм,
Тоді, коли нема вже вороття?

Пробач мені, матусенько Дворічна,
Що долю в інших я шукав краях.
Та вогник твій в душі моїй навічно,
Іще – пробач усіх таких, як я.

***

Дорога без вороття

Не лютуйте – щастя відлетить,
Не лютуйте – бо весна не прийде.
Не лютуйте, бо життя – це мить,
Згасне сонце – вже навряд чи зійде…

Не лютуйте – люті бумеранг
У садку з корінням вирве квіти.
Не врятує ні високий ранг,
Ані пізні до небес молитви.

Охолонь і в люті зупинись:
Дощ послухай, вітерець у полі,
Явору стрункому посміхнись,
Не руйнуй собі та іншим долі.

Лють лише до ворога свята
В час, коли відстоюєш країну:
Хай йому скорочує літа,
В пекло стелить, клятому, стежину.

Не лютуйте – душу освятіть
Щирою молитвою до Бога,
Не лютуйте, бо життя – це мить
І, на жаль, без вороття дорога…

***

Червоною трояндою

Серед пустелі голої,
Примарилася ти мені
У темряві ночей..
Та знов від твого погляду
Осіннім віє холодом,
І знову листя падає,
Як сльози із очей.

По небу розлітається
Шалене сяйво блискавок
І знову серце крається
У полум’ї вагань.
По долі я на човнику,
Дарованому місяцем,
Лечу до тебе, милая,
На крилах сподівань.

Серед пустелі голої
Де сонце, наче жалами
Усе живе випалює
Безжалісним вогнем,
Для тебе, моя квітонька,
Я стану тінню явора,
Й до краплі до останньої –
Цілющим ручаєм..

***

Весна буяла і цвіла,
Веселка виринула з річки,
Діброва в косу заплела
Із пелюстків барвисті стрічки.
Блакить очей твоїх ясна
Неначе пісня солов’їна ,
Бо ти сама й була весна
Моя жадана та єдина.

Не кликав я тебе, сама знайшла мене ти, осінь.
Багряний листопад зажурено всміхнувсь
Та й забілив мені у вишень цвіт волосся
На згадку про весну , в яку не повернусь.

Пройшли ми по країні мрій
Пліч-о-пліч крізь вогонь та воду
І був блакитний погляд твій ,
Як сонця сяйво у негоду.

Нечутно сплинули роки,
Але ще жевріє калина
Й шепочуть весняні струмки,
Що пісня наша й досі лине.

Та я ж не звав тебе, сама знайшла мене ти , осінь.
Багряний листопад впав снігом на траву…
Дарма, що вже зима запрошує у гості –
Я в тій, моїй весні кохаю і живу.

Попри поважний вік та статус «вимушеного переселенця», який сам Станіслав Вікторович метафорично порівнює з «пересаджуванням древнього дерева в інший ґрунт», поет продовжує творити. Його приклад — це свідчення того, що внутрішню силу та відданість своїй землі неможливо відібрати.

Редакція нашого сайту щиро вітає Станіслава Вікторовича з прийдешнім 80-річчям. Ми бажаємо ювіляру міцного здоров’я, невичерпного натхнення та миру. Дякуємо за Ваше слово, яке надихає триматися і вірити в перемогу!