Психологиня пояснила, чому не можна «мірятися горем» під час війни

Українців закликають відмовитися від звички «мірятися горем» під час війни, а натомість вчитись екологічно проживати власний гнів та будувати мости розуміння. Таку думку висловила психологиня Альона Головіна у проєкті «Міст через біль», реалізованому разом з ведучою Олександрою Пилипенко.

Війна загострила не лише географію життя, але й здатність до співчуття. Зараз суспільство часто потрапляє в пастку невидимих конфліктів, де особисті переживання використовуються для знецінення досвіду інших.

• «Ти виїхала за кордон, тобі легше», «Мій батько воює, а твій — ні», «Твій стрес від сирен нічого не значить, бо я сиджу під вибухами» — подібні діалоги заповнюють український інформаційний простір.
• Учасники таких дискусій змагаються, чиє горе «найсправжніше», сподіваючись отримати більше прав на голос чи співчуття. Таке «змагання» веде лише до самотності та відчуження.

Альона Головіна пояснює, що схильність «мірятися горем» має глибоке психологічне коріння. Це пов’язано як з неготовністю до подій такого масштабу, так і з генетичною пам’яттю попередніх трагедій.

«Ми перебуваємо у стані хронічного стресу. Найважчим є саме той стрес, який триває довго і супроводжується відчуттям повної безпорадності та невідомості», — зазначає психологиня.

У таких умовах накопичується внутрішня напруга та гнів. Якщо спрямувати його на справжнього ворога неможливо, він виливається на оточення. Знецінення тих, хто, на нашу думку, «справляється краще», дає ілюзію контролю, але посилює внутрішню порожнечу.

Психологиня наголошує: поняття «норми» у проживанні горя не існує. Реакція на травму залежить від багатьох чинників: від темпераменту до соціального середовища.

«Існує певний психологічний поріг болю. Є люди «тонкої конструкції», для яких сама думка про небезпеку стає нестерпною. Для таких людей виїзд у безпечніше місце є питанням збереження психічного здоров’я», — пояснює Головіна.

Порівнювати стани людей з різною чутливістю до болю некоректно. Біль кожної людини є абсолютним для неї самої і заслуговує на співчуття без умов.

Часто щире бажання допомогти обертається «емоційною отрутою». Вислови на кшталт «не переживай, он у сусіда взагалі дім згорів» чи «подивись на тих, хто на передовій» не допомагають. Навпаки, вони сигналізують: «Твої почуття неважливі, твоїх страждань не існує».

Головіна називає таку «підтримку» формою пасивної агресії. Фрази «не на часі плакати» чи «тримайся, ти ж сильна» допомагають нам захиститися від чужого дискомфорту. Справжня підтримка — це визнання права іншої людини на її унікальний відчай.

При зіткненні зі знеціненням, психологиня радить не брати слова на свій рахунок, адже агресія іншої людини — це її спосіб впоратися зі своїм станом. Рекомендується техніка «заземлення»: відчути опору, обійняти себе. Також варто уникати суперечок в агресивному полі та дати собі час «видихнути».

Конфлікти часто виникають між тими, хто втратив дім, і тими, хто виїхав за кордон. Альона Головіна закликає українців ставити собі запитання: «Що тригерує мене зараз? Чому мені так боляче, що я хочу вдарити іншого словом?».

«Ворог прагне роз’єднати нас саме через біль. Об’єднання — це здатність співчувати іншому навіть тоді, коли його досвід кардинально відрізняється від нашого», — підкреслила психологиня.