У 80 років війна вирвала з корінням: історія переселенця Станіслава Малявка

У свої майже 80 років Станіслав Малявко пережив післявоєнне дитинство, десятки років праці та важку хворобу. Втім, саме нова війна вдруге докорінно змінила його життя, змусивши покинути рідну Донеччину та стати переселенцем.

Народжений у 1946 році в Харкові, пан Станіслав будував своє майбутнє у Слов’янську, працював на автобазі в Миколаївці, займався спортом і писав вірші. Він вірив, що зустріне старість у рідному домі, однак після повномасштабного російського вторгнення був змушений залишити все.

Станіслав Вікторович Малявко згадує, як у Харкові ходив до дитячого садка та до школи, якої сьогодні вже немає – її зруйнувала війна. Він навчався у Куп’янському автомеханічному технікумі, який також був знищений через бойові дії.

На Донеччину родина переїхала у 1988 році, обмінявши будинок у Сахновщині на двокімнатну квартиру у Слов’янську. Згодом отримали житло в Миколаївці, де знаходилася автобаза, на якій працював чоловік. Він пригадує атмосферу того краю:

“Що мені якось у пам’яті залишилось — жорсткіші відносини. Не жорстокіші, а жорсткіші. Може, це зв’язано з тим, що все-таки край шахтарів. Там кожен день — чи залишишся ти живий, чи ні.”

Попри це, Станіслав Вікторович наголошує на надійності людей, що його оточували:

“Дуже надійні люди. Оце мені теж якось запало.”

Особливо його вражала краса Донеччини та творчість її мешканців. У пам’яті назавжди закарбувалися ранкові тумани над Сіверським Дінцем і крейдяні гори, яким він присвятив вірш:

Коли над Дінцем клубочаться тумани
І зориться сонцем ранкова блакить,
З гори крейдяної зроста білим маревом
Храм Божий – й на хмарі над лісом летить.
Земля ця – куточок небесного раю,
Де час уповільнює спішний свій біг.
І в цім, тільки в цім,
Богом Хрещенім краї,
Славетний поет народитися міг…

Спорт супроводжував пана Станіслава все життя. Уже у 13 років він став чемпіоном району серед дорослих із настільного тенісу.

“Ну, якось мені теніс попався. Це динамічна гра така. Тут треба рухатись,” — розповідає чоловік.

Раніше він захоплювався шахами, але теніс згодом став головним заняттям. Проте саме шахи допомогли йому пережити складний період, коли у 60 років він тяжко захворів.

“Вони мені дали можливість якось вижити. Перемогти болі, негаразди різні,” — говорить Станіслав Малявко. І додає: “Спорт — це життя, повноцінне життя.”

Після 2022 року життя родини змінилося остаточно. Чоловік зізнається, що не очікував такої реакції на війну:

“Кожен вибух підкидував мене на ліжку. Ну, нерви, щось там якийсь клапан замкнув.”

Важко було не лише йому, а й дружині. Згодом родина була змушена виїхати зі Слов’янська. За роки повномасштабної війни вони побували у Володимирці на Рівненщині, у Бучі на Київщині, а нині мешкають у Лужанах Чернівецької області.

Станіслав Малявко переконаний, що люди можуть співчувати переселенцям, але повністю зрозуміти їхній стан украй складно.

“Ми підранки. Навіть не підранки, а, мабуть, дуже тяжко ранені люди,” — говорить він.

У липні чоловікові виповниться 80 років. Він каже, що у такому віці особливо важко переживати втрату дому:

“Війна з корінням мене вирвала з мого середовища.”

У Слов’янську залишилися друзі, дім, спогади та справа життя. Попри пережите, чоловік не втрачає віри у повернення додому та перемогу України.

“Все-таки віриться в те, що вистоїть наша держава і ми повернемося додому,” — говорить Станіслав Малявко.

Він вдячний українським військовим і щодня молиться за них, присвячуючи їм рядки:

Врятуй нас, Боже, від ганьби та зради.
Дай сили нам в нас зберегти людей.
Із вибухом останнім канонади
Зустріти з чужини своїх дітей.
Не дай серцям і душам зачерствіти,
Під кригою загинути весні.
Почуй, Всевишній, всі наші молитви
За тих, хто нас рятує на війні.

Найціннішим своїм надбанням за всі роки життя Станіслав Малявко називає онуку Софійку.

“Спілкування з нею з дитинства самого — це для мене була велика радість,” — каже чоловік.

Саме думка про зустріч з онукою та доньками допомагає йому триматися. Поруч із ним – дружина Галина Володимирівна, про яку він говорить з особливою вдячністю.

“За мною дуже добре доглядає моя половинка,” — каже Станіслав Малявко.

Чоловік переконаний, що по-справжньому почуватися вдома можна лише вдома:

“Як уже древнє дерево виривають з корінням і пересаджують у інший ґрунт, мабуть, пережити це важко.”

Українців Станіслав Малявко називає нацією розумних, працьовитих і впевнених у собі людей. А завершує свою розповідь рядками власного вірша:

Той край, де з Дінця любов силу черпає,
Де сяє світ Лаври у гордих серцях,
Де блискавкой Сокіл у небо злітає, –
Приречений він на безсмертя в віках!