Двічі переселенка з Краматорська: історія Катерини Філонової

Для Катерини Філонової війна почалася не у 2022 році, а ще навесні 2014-го, коли вона вперше була змушена вивезти дітей із рідного Краматорська. Через вісім років жінка знову стала переселенкою, знайшовши новий дім у Дрогобичі, де пережила побутові труднощі, адаптацію та трагічну втрату чоловіка, який загинув під Святогірськом, захищаючи Україну.

Народившись і вирісши в Краматорську, Катерина працювала там журналісткою в локальних медіа. Коли навесні 2014 року, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною, їй вперше довелося покинути рідне місто, це стало для неї несподіванкою.

Наприкінці квітня чи в перших числах травня я взяла дітей і виїхала з Краматорська. Спочатку до Києва, потім до Вінниці, потім до Дрогобича, — пригадує вона.

Те перше переселення тривало недовго. Вже на початку липня того ж року українські військові звільнили Слов’янськ і Краматорськ, після чого родина Філонових повернулася додому.

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році не стало для жінки несподіванкою. Попри те, що багато хто не вірив у можливість великого наступу, Катерина серйозно поставилася до загрози й почала готуватися заздалегідь. Чоловік із дітьми виїхали до Дрогобича приблизно за два тижні до 24 лютого, щоб підготувати житло. Сама Катерина приєдналася до них пізніше, разом із мамою та кішкою.

Майже одразу після її приїзду чоловік пішов до військкомату. Він мав чітке рішення служити саме у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді і вже з 1 березня перебував у її лавах. Його військовий шлях розпочався ще у 2014 році: після звільнення Краматорська він підписав контракт і близько року воював у зоні АТО.

Після повернення додому чоловік вважав свій обов’язок виконаним і залишив військову службу, працюючи у Данській групі з розмінування. Проте у 2022 році він знову добровільно став на захист України. Спочатку воював на Херсонському напрямку, а потім — під Святогірськом, де й загинув.

До війни Краматорськ був для Катерини містом, де вона почувалася комфортно. Натомість Дрогобич спочатку видався їй дуже складним через вузькі вулиці, незвичне планування та власну, як вона сама каже, «топографічну кретинізацію», що постійно збивала її з пантелику.

Проте найбільшою проблемою виявилися не вулиці, а побутові умови. Перші місяці життя в евакуації були надзвичайно складними. До Катерини приїхала подруга з Харкова із сином і кішкою. В одній невеликій квартирі площею приблизно 36–40 квадратних метрів, яка багато років “не бачила” ремонту, жили шестеро людей і двоє котів.

Співрозмовниця пригадує випадок із ветеринаром. Коли захворіли коти, Катерина викликала лікаря додому. Побачивши умови, у яких жила родина, ветеринар відмовився брати гроші за свою роботу.

Справа була не в тому, що ми не могли заплатити. Саме побутові умови настільки вразили лікаря, що він вирішив допомогти безкоштовно, – пригадує переселенка.

Приблизно до червня життя поступово почало налагоджуватися. Проте говорити про адаптацію дітей Катерині важко, адже на тлі втрати батька все інше втратило значення. Переїзд, нове місто, нова школа — усе відійшло на другий план.

Я сумувала за друзями, за Краматорськом, за своїм звичним життям. Однак ні у мене, ні у дітей не було ілюзій, що повернутися додому вдасться швидко або що це буде безпечно. Після загибелі чоловіка навіть кілька поїздок до Краматорська за речами залишили дуже важкі відчуття, — каже жінка.

Жінка зізнається, що вже не могла сприймати власну квартиру в Краматорську як дім. Здавалося, ніби те життя залишилося в іншій реальності, і повернення більше не існувало.

Мені було незатишно вдома. Я не хотіла лишатися у своїй квартирі. Це вже було наче якесь інше життя. Можливо, воно існує в якомусь паралельному світі, — зізнається краматорчанка.

Водночас саме переїзд допоміг пережити цей період. Катерина переконана, що, можливо, навіть краще, що ці дві події — вимушене переселення і втрата чоловіка — збіглися в часі. Життя довелося будувати заново вже в іншому місці.

Окремо Катерина згадує свої перші враження від Галичини. Найбільше її здивував темп життя: після Донеччини здавалося незвичним, що до дев’ятої чи навіть десятої ранку багато закладів ще не працюють. Також дивувало ставлення до часу: запізнення на 15–30 хвилин нікого не турбувало. Згодом Катерина зрозуміла, що саме такий неспішний ритм допоміг і їй самій пригальмувати, і ця неквапливість почала їй подобатися.

Символічним моментом стало одне з недільних ранків у Дрогобичі. Вийшовши на прогулянку, жінка побачила майже порожні вулиці — усі були в церкві. Єдиними, кого вона зустріла, була туристична група. Екскурсію проводив Андрій Юркевич. Він привітався з Катериною, сказав, що вона “шпацерує” (неспішно прогулюється) містом, і після її відповіді вся група почала вітатися. Саме тоді прийшло усвідомлення: Дрогобич поступово став своїм, і її сприймають як місцеву.

Наприкінці розмови Катерина ділиться спостереженням: українці дуже глибоко прив’язуються до місця, де живуть, незалежно від регіону. На її думку, ця риса, втрачена поколіннями на Донеччині, яка колись заселялася мобільними людьми, є однією з тих, що об’єднує українців, на відміну від, наприклад, Сполучених Штатів, де люди значно легше змінюють місце проживання.