Звільнення Слов’янська та Краматорська: 12 років боротьби та незламності

12 років тому, 5 липня 2014 року, Слов’янськ та Краматорськ були звільнені від російської окупації. Сьогодні, 5 липня 2026 року, ця важлива дата нагадує про ціну свободи, адже міста Донеччини знову під ударом, а на сході триває кривава битва за українські землі.

Окупація тривала 84 дні, починаючи з 12 квітня 2014 року, коли озброєні бойовики під керівництвом Ігоря Гіркіна захопили міський відділ міліції та управління СБУ в Слов’янську.

Активний шлях до визволення розпочався на початку липня. Після успішної зачистки та звільнення Миколаївки 4 липня, де Сили АТО взяли в полон понад півсотні бойовиків, основне угруповання терористів опинилося в оточенні. Під тиском українських військових у ніч з 4 на 5 липня окупанти почали масово тікати в напрямку Донецька та Горлівки.

Уранці 5 липня 2014 року тодішній міністр оборони Валерій Гелетей доповів:

«Пане президенте, ваша вказівка виконана. Місто Слов’янськ Донецької області зачищено від терористів. На цю хвилину піднімаємо прапор України…»

Того ж дня слідом за Слов’янськом були звільнені Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка.

Мешканці Слов’янська зберігають яскраві спогади про той день.

Пошуковець місії «Чорний Тюльпан» Олексій Юков пригадує, як відступали окупанти:

«Колона окупантів сягала 4 кілометра, коли вони виходили з міста. Частина з них перевдягалася в цивільне і тікала. І всі у місті бачили, що йшли автобуси цивільні, потім військова техніка, потім знову автобуси. “Ополчєнци” позабирали всіх своїх близьких, дітей, жінок, усіх завантажили. І отак вони залишали місто».

Пастор церкви «Добра Звістка» Петро Дудник згадує незвичну тишу, що огорнула місто:

«О 4 ранку мені телефонує охоронець будівлі… І каже: “Пастор, нікого немає в церкві”… Він каже: “Слухай, нікого немає. На блокпостах коктейлі Молотова, недокурені сигарети, там курточка валяється, там автомат. Але людей немає”».

Мешканка Зоя Клименко також описує неперевершену тишу, що настала після відходу ворога:

«Виходжу на вулицю на дорогу — тиша. Нема ніде нічого. Їде якийсь мужчина на велосипеді і говорить: “А наши ушли”. Я не зрозуміла спершу, хто наші і куди уйшли… І на дворі, от знаєте, така тиша — первозданна тиша. Немає людей і немає нічого».

Працівниця міської ради Марина Олійник, яка тоді перебувала в евакуації в Красноармійську (нині Покровськ), отримала довгоочікувану звістку:

«Мені зателефонували: “Марина Миколаївна, все нормально, вони пішли…”. А я не зрозуміла, хто пішов. Питаю: “Хто?”. А він каже — “сєпари”… І я стою і плачу посеред міста Красноармійська… І в мене ллються сльози. Він каже: “Все, скоро будемо виходити на роботу”. І я сіла посеред міста і заплакала».

Прапор, що замайорів над Слов’янською міськрадою 5 липня, мав особливе значення. Його принесли військові, що вибивали ворога з міста.

Військовослужбовець Іван Журавльов розповідає, як разом із Василем Коломійчуком піднімав стяг:

«Нам із Василем Коломійчуком випала честь заводити колону у місто Слов’янськ… Коли ми піднялися на дах, то першим ділом зняли прапори “днр”, їх було там три. Ми їх зняли і підняли український прапор, який ми вже напередодні підписали: Другий батальйон Національної гвардії України».

Коли прапор піднявся, з площі пролунало: «Слава Україні!». Місто чекало на своїх.

Сьогодні, 12 років потому, Росія знову намагається знищити все, що Слов’янськ відновлював. Місто знову зазнає руйнувань, а його жителі змушені тікати або жити під щоденними обстрілами.

Дата 5 липня — це не просто історичний факт. Тоді, 12 років тому, ми довели, що окупація не є вічною, а ворог, навіть той, що здається всесильним, тікає, коли отримує гідну відсіч.

Ми схиляємо голови в пам’ять про військових, які віддали життя за визволення Донеччини у 2014 році, а також про всіх захисників і цивільних, чиї життя забрала ця велика війна сьогодні. Слов’янськ був, є і буде Україною. Дякуємо Силам оборони за те, що український прапор продовжує майоріти над містом.